83. Українські землі в добу Руїни (1657 -1686 рр.).
У цей час. що дістав назву «Руїна», Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську — на Правобережній Україні та московську — на Лівобережній, включно з Києвом. Турецька присутність відчувалася на півдні. Всі козацькі гетьмани у цей період залежали підтримки тих чи інших зовнішніх сил. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками, соціальним напруженням між козацькими низами і старшиною, що прагнула монополізувати політичну владу та нав'язати їм трудові повинності. Але й серед козацької старшини якою успішно маніпулювали могутні сусіди України, точилася внутрішня прихована боротьба, інтриги, мотивовані вузькими особистими цілями. Щоб ліквідувати суверенність України, вони підбурювали народні маси проти козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їй маєтності та привілеї в обмін за зраду інтересів української державності.
У цей період гетьманом Лівобережної України був Іван Брюховецький (1663—1668). Правобережної — Павло Тетеря (1663—1665). Обидва зажили недоброї слави чужинецьких поплічників. Тетеря, що тримався чіткої пропольської орієнтації, у 1664 р. спільно з поляками вторгся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву. Але наступ зазнав поразки, і Тетеря повернувся на Правобережну Україну. Згодом репресії проти численних анти-польських повстань на Правобережжі викликали настільки сильне незадоволення, що у 1665 р. Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі.
На Лівобережній Україні Іван Брюховецький проводив цілковито московську політику. Він став першим українським гетьманом, що їздив до Москви, де віддав Україну під безпосередню владу царя, отримавши за це боярство, численні помістя та дочку князя Долгорукого у дружини. Брюховецький підписав у 1665 р. Московські угоди, які значно посилили російський контроль на Україні у політичній, військовій та податковій галузях. 13 січня 1667 р. Москва потай, без порозуміння з українцями підписала з Польщею Андрусівський мир, який закріплював розділ Лівобережної та Правобережної України
між цими державами, а Київ передано Польщі. Ця угода, яка назавжди перекреслила переяславські домовленості Хмельницького, глибоко обурила українське громадянство. У відповідь на Промосковську політику гетьмана, його тиранію та сваволю російських урядовців і збирачів податку вибухнуло повстання проти Брюховецького та російських гарнізонів. Намагання Брюховецького очолити протимосковські виступи не мали успіху, і у червні 1668 р. він був убитий розгніваним натовпом.
Петро Дорошенко (1666 —1076), черкаський полковник та гетьман Правобережної України, намагався вберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність. Після підписання поляками Андрусівського миру Дорошенко виступив проти них і вирішив об'єднати всю Україну під верховною гетьманською владою. Щоб забезпечити підтримку козацьких мас, він погодився регулярно скликати Військову Раду, а щоб зменшити
залежність від всесильних полковників, підпорядкував безпосередньо собі наймані сердюцькі полки. Восени 1667 р. під тиском об'єднаних козацьке-турецьких військ король Ян Казимир визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Дорошенко вторгся також на Лівобережжя і після вбивства Брюховецького у 1668 р. був проголошений гетьманом всієї України. Але під час його відсутності на Правобережжі запорожці
проголосили гетьманом Петра Суховія, а невдовзі поляки — Михайла Ханенка. Вирушаючи на приборкання самозваних конкурентів, Дорошенко залишив на Лівобережній Україні тимчасовим гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668—1672). Проте Лівобережжя зайняло російське військо, і Многогрішний змушений був присягнути у 1669 р. московському цареві.
Україну знову було поділено. Ослаблений, Дорошенко чимраз частіше вдавався до допомоги турків (ще перед тим, у 1668 р.. він визнав турецький протекторат). У 1672 р. його війська приєдналися до величезної турецько-татарської армії, яка відтяла від Польщі Поділля. Війська Дорошенка виступили на турецькому боці й у боротьбі з московським царем та новим гетьманом Лівобережної України Іваном Самойловичем.
Щоб замістити Дорошенка у перманентній боротьбі між Москвою і Портою за Правобережну Україну, турки підтримали Юрія Хмельницькою як нового правителя України. Бахчисарайський договір 1681 р. визначав велику частину півдня
Правобережної України як нейтральну буферну зону між двома імперіями. Не потребуючи більше Хмельницького, турки стратили його (1685). Паша став управляти Півднем України аж до Кам'янця-Подільського.
Від 1669р. Лівобережна Україна входить до московської імперії, що забезпечувало їй захист від вторгнень турків, татар та поляків, які спустошували колись квітучу Правобережну Україну. Многогрішний, хоч і був затвердженні; у гетьманстві Москвою, не погоджувався бути маріонеткою царя. Про це яскраво свідчать його постійні домагання обмежити військову присутність Москви у Києві, Ніжені, Переяславі та Чернігові. З допомогою сердюцьких полків Многогрішному вдалося стабілізувати ситуацію в Україні, але гострі конфлікти зі старшиною призвели до його падіння.
Прихильне ставлення до Москви та добрі стосунки зі старшиною були основою політики гетьмана Івана Самойловича (1672— 1687), наступника Многогрішного. Це дозволило йому гетьманувати п'ятнадцять років — небувалий для українських
гетьманів строк. Він посилив свій контроль над запорожцями і від 1674 р. боровся на боці Москви з Дорошенком та турками Після невдачі спільного з росіянами наступу на Правобережну Україну Самойлович підтримав масовий перехід українців звідти на Лівобережну та Слобідську Україну. Московсько-польський договір 1686 р. підтвердив належність Правобережжя до Польщі і підпорядкував Запоріжжя безпосередньо цареві, а не гетьманові. Розчарований. Самойлович не взяв активної участі у московському поході на Крим 1687 р., за що був усунений і висланий до Сибіру.
Щораз більший вплив Росії на Україні позначився поступовим підпорядкуванням Москві Української православної церкви. У 1685—1686 рр. Київську православну митрополію підпорядковано Московській патріархії. Українська православна церква втратила свою самостійність і протягом віків зазнавала русифікації.
Після відвоювання Польщею в Туреччини Правобережної України та утвердження запорожцями своєї автономії під владою гетьмана залишилася лише третина колишньої держави Богдана Хмельницького. Гетьманщина кінця XVII ст. мала десять полків. Тоді як її автономна козацька військово-політична структура майже не зазнала істотних змін, на Лівобережній Україні відбувалися значні соціально-економічні зрушення.
Наприкінці XVІІ ст. старшина фактично усунула козацькі маси від прийняття важливих рішень. До послаблення ролі козаків призвели також економічні труднощі. Козаки брали участь у безперервних війнах кінця XVII — початку XVIII ст.. але як вільні військові формування не як українське військо. Це послаблювало війська Гетьманщини, які на 1700 р. налічували 20 тисяч козаків. Крім того, озброєння, тактика та військове вміння козаків були застарілими. Ослаблена внутрішніми конфліктами, розчарована ставленням до українців Польщі та Туреччини, більшість козацького проводу вже не заперечувала проти союзу з Москвою, проте намагалася ще зберегти залишки прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р.