80. Українські землі в складі Речі Посполитої (1569-1647 рр.).
Литва зав'язала війну з Москвою. За таких обставин Литва звернулась до Польщі про допомогу. Умовою допомоги з боку Польщі було об'єднання в одне політичне ціле. Спочатку українські та литовські магнати чинили опір такому об'єднанню, але 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, згідно з якою утворилась Річ Посполита, що мала єдиного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівство зуміло ще певною мірою зберегти автономію в питаннях місцевого самоврядування, війська, скарбниці та системи судочинства.Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації на права українського населення. Він охоплював насамперед економічну сферу, де уряд новоствореної Речі Посполитої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався маріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Як свідчила доля Галичини, із переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільноти.
Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.
Новоприєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східнє Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго. У кінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони.. До сер. XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра впроваджується кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись переманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої полягали у здійсненні політичного керівництва, сприянні розвитку культури та освіти, підтримці православної церкви, формуванні й збереженні національної самобутності. Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в XIV ст. ввійшли до складу Польщі. У результаті вже на XVI ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український елемент не відігравав ніякої ролі. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів та окремих священнослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів. у XV —XVII ст. відчувалося культурне піднесення. Молоді люди здобували вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. До цього додавалася діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу прекрасних колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православну молодь. У той час, коли польські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве животіло. Православ'я ж, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із нижчими верствами.Посилення польсько-католицької експансії в Україні, процес винародовлення української еліти викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої шляхти, серед заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі магнати. Серед останніх найбільше відзначився князь Василь-Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем України», один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію — першу українську школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з'явилося перше повне видання Біблії слов'янською мовою — т. зв. Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, протегував різноманітним українським православним інституціям.
Польсько-козацький збройна конфлікт 1625 р.
Після Хотинської війни 40-тисячне козацьке військо повернуло»
до України. Однак, відігравши вирішальну роль у здобутті в ній Річчю Посполитою перемоги, козацтво одночасно програло. Обіцянки, дані запоролжцями напередодні війни Сигізмундом III, виконані не були. Уже в жовтні 1621 р. польський уряд наказав залишити в реєстрі лише 3 тис.козаків, а решті негайно повернутися під владу своїх панів і старост. Крім того козакам не було виплачено обіцяних за участь у війні грошей.
У 1621 та 1622 р. козаки зверталися до Сиґізмунда III з петиціями, де зобов'язувалися не нападити на турецькі володіння і Крим, якщо король задовольнить їхні вимоги. Вони просили зберегти їхні давні вольності, збільшити реєстр, збільшити і своєчасно виплачувані платню. Запорожці наполягали також на скасуванні Берестейської унії й узаконенні православної церкви. Проте влада Речі Посполитої не бажала розглядати прохання козаків й вирішила приборкати її силою.
Замість Жмайла новим гетьманом обрали поміркованого Михайла Дорошенка, який в листопада 1625 р. підписав із Конєдпольським Куруківську угоду.
За цим договором, усі учасники повстання отримували амністію. Кількість реєстрового козацтва збільшувалася з 3 до 6 тис. осіб, із яких 1 тисяча повинна була перебувати на Запорозькій Січі й не пускати туди втікачів із панських масткій. На Січі з 1628 р. формувалось нереєстрове козацтво, незалежне від польського уряду, яке обирало власного гетьмана. Реєстровці в майбутньому неодноразово приєднувалися до повстанців.
Повстання Івана Сулими 1635 р.
Прагнучи приборкати Запорозьку Січ. сейм Речі Посполитої в лютому 1635р. ухвалив постанову «Про припинення козацького свавілля». У липні 1635 р. спорудження Кодацької фортеці. Запорожці розуміли, яку небезпеку становить для їх існування Кодаку, що блокував рух утікачів на Січ і рейди козаків у верхів'я Дніпра. Гетьман нереєстрового козацтва Іван Сулима разом із січовою старшиною вирішив знищити фортецю. Близько середини серпіня 1635 р. вночі загін козаків, очолюваний Сулимою, захопив Кодак і знищив залогу коронного війська. Після цього Сулима спробував підняти селян і міщан на повстання. Однак владі вдалося придушити його в самому зародку. Польські війська оточили Кодак, а загін реєстровців, який проник до фортеці, захопив Сулиму і видав владі. Ватажка повстанців відправили до Варшави, де й стратили.
Козацьке повстання 1637-1638 рр. Прийняття «Ординації Війська Запорозького».
Новим великим виступом стало національно-визвольне повстання, 1637-1638рр., очолюване Павлом Бутом (Павлюком), Яковом Острянином (Остряиицею) і Дмитром Гунею. Поштовхом до початку повстяння стала проведена наприкінці квітня 1637р. польним гетьманом Миколою Потоцьким «чистка» козацтва, унаслідок якої в реєстрі залишилися лише ті, за кого ручалися місцеві старости.
У травні повстанці зазнали невдачі під Лубнами. На початку вересня 1638 р. польний гетьман М. Потоцький скликав у Києві «загальну раду» реєстрового козацтва, де оголосив «Ординацію Війська Запорозького, яке перебуває на службі Речі Посполитої», ухвалену сеймом у березні 1638 р. Вона скасовувала «на вічні часи всі права й привілеї реєстровців, якими вони користувалися в нагороду за послуги, надані нашим предкам, і яких нині (вони) позбавляються внаслідок бунту. Реєстр становив 6 тис. козаків.
Незважаючи на те, що козацькі повстання 20 30-х рр. XVII ст. завершилися поразкою, вони мали важливе значення для розгортання; національно-визвольної боротьби українського народу. Козаки вперше зі зброєю в руках виступили на захист православ'я, проти польського панування на українських землях. Повстання сприяли накопичченню досвіду боротьби, у його свідомості вкорінювалося розуміння необхідності боротьби за національне визволення.