Унаслідок процесів деколонізації за рахунок здобуття незалежності колишніми колоніальними володіннями Великої Британії та Нідерландів у Карибському басейні зросла кількість держав у регіоні - із 20 на початку XX ст. до 33 на сьогодні. На сьогодні у регіоні ще зберігається контроль над окремими територіями з боку Франції, Нідерландів, США та Великої Британії. За рівнем економічного розвитку після Другої світової війни вони значно відрізнялися одна від одної. До країн з найбільш розвинутою обробною промисловістю належали Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі. Такі країни, як Колумбія, Венесуела, Перу, Уругвай, мали розвинуту гірничу промисловість. Решта - суто аграрні країни. Спільною ознакою для латиноамериканських країн була монокультурність економіки і сільського господарства, зокрема латифундизм (велике приватне землеволодіння), архаїчність відносин у сільському господарстві, аграрне перенаселення.
Відразу після війни економічне становище країн Латинської Америки було досить сприятливим - віддаленість від головних театрів війни, попит на сировину, промислові та сільськогосподарські товари, підвищення цін на них створили сприятливу ситуацію для розвитку в них економіки. У цих країнах почали розвиватися металургія, машинобудування, нафтохімія, електропромисловість. Особливістю післявоєнного економічного розвитку країн Латинської Америки стало створення і зміцнення в них державного сектору в промисловості. Були націоналізовані або викуплені підприємства в нафтовій промисловості, залізниці, комунальне господарство тощо. Особливо інтенсивно одержавлення галузей народного господарства відбувалося в Аргентит, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими авторитарними режимами, які мали достатньо широку народну підтримку. В Аргентині це період правління президента Хуана До-мінго Перона (1946-1953), в Мексиці - президента Мігеля Алемана (1946-1952), у Бразилії - президента Жетуліу Варгаса (1950-1954), у Чилі - президента Гонсалеса Відели (1946- 1952).
В умовах розгортання "холодної війни" США зміцнюють військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. 1948 р. вони уклали багатосторонній договір про колективну безпеку, у цей самий рік була створена Організація американських держав. Американці переозброїли місцеві армії та створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. Вашингтон підтримував тісні зв'язки з такими одіозними антинародними режимами, як Батісти на Кубі, Сомоси в Нікарагуа.
Наприкінці 50-х - на початку 60-х років починається новий етап соціально-економічного розвитку Латинської Америки:
- нестача у бюджеті;
- вичерпані ресурси.
Призвело до політичної нестабільності, військових переворотів та путчів. В одних випадках на хвилі масового невдоволення владу здобували ліві сили, які намагалися знайти вихід зі становища на шляху будівництва соціалізму.
Фідель Кастро Руе (нар. 1926) - державний і політичний діяч Куби. З 1953р. очолив збройну боротьбу проти диктаторського режиму Батісти, за що був засуджений до 16 років ув'язнення (у 1965р. амністований). Емігрував до Мексики, де сформував революційний загін для продовження боротьби проти диктатури. 31956р. очолив партизанську боротьбу на Кубі, яка привела до перемоги Кубинської революції (1 січня 1959 р.) і встановлення комуністичного режиму. У1979 р. став президентом міжнародного Руху неприєднання, хоча фактично здійснював політичну лінію СРСР, який надавав Кубі допомогу.
У Чилі спробу побудови соціалізму в 1970-1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадора Альєнде, який складався з комуністів і соціалістів. На відміну від Кастро Альєнде прийшов до влади конституційним шляхом і намагався побудувати соціалізм у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, включаючи націоналізацію всієї мідної промисловості, викликали хаос в економіці й масове невдоволення. Скориставшись цим, генерал Піночет за схвалення США повалив уряд Альєнде, який загинув під час штурму президентського палацу.
1979 р. партизани Фронту національного визволення повалили один із найганебніших диктаторських режимів Латинської Америки - Сомоси в Нікарагуа. Події розвивалися за кубинським зразком і з такими наслідками, але у 80-ті роки в країні виник опозиційний партизанський рух. На вільних виборах 1990 р. будівники соціалізму - сандіністи - зазнали поразки, хоч і залишилися однією з провідних політичних партій.
Інші латиноамериканські країни стають на шлях інтеграції їх економіки в світову, відкриваючи доступ іноземному капіталу і сприяючи вільній торгівлі. Розвивається економічна інтеграція. 1960 р. було утворено ЛАВТ (Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі), куди ввійшло 11 країн; 1961 р. - Центральноамериканський спільний ринок (5 країн); 1968 р. - Карибська асоціація вільної торгівлі (12 країн) тощо.
Пошуки шляхів подолання кризових явищ у соціально-політичній та економічній сферах часто призводили до встановлення військових хунт, які в 1962 р. прийшли до влади в Аргентині, в 1963 р. -у Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі, в 1964 р. -вБолівїї і Бразилії, в 1973 р. - в Чилі. Всі вони вели боротьбу з лівими, обмежували політичні свободи.
Певний вплив на соціально-економічний розвиток латиноамериканських країн мала політика США. 1961 р. президент Дж. Кеннеді запропонував цим державам об'єднатися в 44 Союз заради прогресу" для ліквідації злиднів та відсталості. Одночасно США втручалися у справи країн Латинської Америки, щоб перешкодити комуністам захопити владу. Так, у квітні 1965 р. американські війська висадилися в Домініканській Республіці; 1973 р. США взяли участь у підготовці повалення конституційного уряду в Чилі; 1983 р. війська США окупували о. Гренаду.
Військові диктатури латиноамериканських країн виявились нездатними вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: 1980 р. - в Перу, 1982 р. - в Болівії, 1985 р. - в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Демократія та ринкова економіка стають визначальними для розвитку країн Латинської Америки. На сучасному етапі Латинська Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак у її країнах очікують вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (близько 500 млрд дол.), скорочення державних витрат, подолання бідності тощо.
У другій половиш XX ст. суттєві зміни відбулися насамперед в аграрному секторі. Відбулась модернізація різних галузей виробництва, передусім гірничовидобувної та важкої.
Три осн. етапи модернізації:
Перший етап припадає на першу третину XX ст. Для нього характерний пошук шляхів розвитку регіону в межах традиційних соціально-економічних структур з акцентом на аграрну базу та сировинно-експортну орієнтацію.
Другий етап охоплює 30-ті - середину 70-х рр. XX ст. У цей час виявляється системна криза традиційних структур та здійснюються спроби їхньої модернізації шляхом активного втручання держави в економічні та соціальні процеси. При цьому було вироблено як реформістський (Мексика, Аргентина), так і революційний (Куба) шляхи перетворень.
Третій етап припадає на останню третину XX – початок XXI ст., коли на перший план було висунуто неоліберальну модель соціально-економічного розвитку. Найбільш успішно неоліберальну модель реалізовано у Чилі за часів А. Піночета. І на сьогодні ця країна продовжує динамічно розвиватися, займаючи провідні позиції у регіоні. Однак у цілому результати неоліберальних реформ для країн Латинської Америки виявилися неоднозначними. Так, в економічній сфері помітно збільшився розрив між модернізованими секторами виробництва і традиційною економікою, з якою все ще пов'язана більшість населення. У соціальній сфері неоліберальні реформи призвели до зменшення загального життєвого рівня широких суспільних верств, зростання соціальних контрастів, маргіналізації. На тлі таких процесів посилюються неприйняття курсу економічних реформ, недовіра до традиційних партій та їхніх керманичів, з'явився ґрунт для активізації протестних рухів у тому числі й в екстремальних формах (повстанські, терористичні організації, наркомафія).
На початку 90-х рр. XX ст. у результаті непродуманої соціально-економічної урядової політики у деяких державах регіону прокотились хвилі індіанських заворушень. Найбільш масовими вони були в Еквадорі, Болівії, Перу, Бразилії, на півдні Мексики.
В останні два десятиліття XX - на початку XXI ст. країни Латинської Америки вперше у своїй історії розвивались без диктатур, практично повсюди при владі були конституційні режими представницької демократії. Переважна більшість країн Латинської Америки - республіки президентського типу з переважанням структур виконавчої влади над законодавчою. Проте зберігається вплив на всі гілки влади різних позаконституційних "груп впливу" і насамперед традиційно міцні позиції зберігаються за військовими колами.
Партійно-політичні системи в країнах Латинської Америки не повною мірою відповідають західним зразкам. їхніми характерними ознаками залишаються каудильїзм (вождизм), плановість, популізм. У 90-ті рр. намітилась тенденція до падіння довіри населення до традиційних партій, внаслідок чого до керма влади в деяких країнах прийшли так звані незалежні, нові кандидати (Бразилія, Перу, Венесуела, Еквадор).
Іншою характерною рисою партійно-політичного життя країн регіону у 90-ті рр. XX - на початку XXI ст. стала втрата ідеологічних позицій комуністичними паріями, що пов'язано з глобальними світовими процесами і, передусім, розпадом СРСР.
Нові процеси не оминули і Кубу, де сформувався особливий режим. Куба залишається соціально орієнтованою країною. З лютого 2008 р. біля керма держави відбулися зміни - країну очолив брат Ф. Кастро Рауль Кастро.
У 90-ті рр. XX ст. - на початку XXI ст. у Латинській Америці поглибились інтеграційні процеси.
У підсумку на середину 90-х рр. у регіоні діяло кілька субрегіо-нальних об'єднань, які частково перетинались одне з одним. Отже, у грудні 1994 р. на конференції у Маямі (США) глави 34 країн Західної півкулі (країн Латинської Америки, США і Канади) ухвалили рішення про створення до 2005 р. панамериканської "зони вільної торгівлі" в масштабах усієї півкулі. Головну роль у цьому процесі було відведено Організації американських держав (ОАД).
Однак протягом наступних років ентузіазм щодо швидкого створення панамериканської зони торгівлі зменшився. З одного боку, країни Латинської Америки побоювались відкриття своїх ринків для товарів та інвестицій США, з іншого - і самі Сполучені Штати не були готові взяти важкий тягар соціальних та економічних проблем, які неминучо постали б з огляду на величезний розрив між рівнями розвитку Північної та Південної Америки. У результаті до початку XXI ст. реальних кроків щодо створення спільної зони вільної торгівлі в межах усієї Західної півкулі так і не було зроблено.