59. Від авторитаризму до демократії: Італія, Іспанія. Португалія, Греція (друга половина XX - початок ХХІ ст.).
Італія
Закінчення Другої світової війни Італія зустріла в стані економічної розрухи. Особливо тяжким було становище на півдні Італії, що призвело до масового від'їзду населення.
Ще під час руху Опору, що відіграв значну роль у визволенні Італії від фашистської окупації, сформувався союз антифашистських партій: християнських демократів (ХДП), комуністів (ІКП) і соціалістів (ІСП). З 1944 до травня 1947 р. ці партії формували уряд. Після чергової урядової кризи в травні 1947 р. християнський демократ А. де Гаспері сформував уряд уже без комуністів. У грудні 1947 р. Установчі збори прийняли Конституцію. Конституція проголосила Італію демократичною парламентською республікою і вперше в історії країни ввела загальне виборче право.
У лютому 1947 р. Італія підписала мирний договір із союзниками. За цим договором вона втратила всі колонії (Лівія, Еритрея, Італійське Сомалі), передавала сусідам - Франції та Югославії.
Де Гаспері, який залишався на цій посаді до 1953 р. взяв курс на участь у блоці НАТО, членом якого Італія стала у квітні 1949 р. Період 50-70-х років назвали "італійським економічним дивом". За темпами зростання Італія поступалася в Європі лише ФРН.
1962 р. був сформований ліво центристський уряд А. Фан-фані. Уряд прийняв закон про націоналізацію, ввів обов'язкову поч. освіту. Наприкінці 1963 р. було сформовано уряд Альдо Моро (християнський демократ), у який увійшли соціалісти, з невеликими перервами перебували при владі до 1976 р.
У 70-ті роки економічний розвиток Італії уповільнився. Нестабільна ситуація посилювалася терором з боку крайніх правих ("бойової групи" неофашистів) і крайніх лівих ("червоні бригади"). Навесні 1978 р. "червоні бригади" захопили і вбили лідера ХДП Альдо Моро.
З другої половини 80-х років в Італії спостерігається економічне пожвавлення. Створюються п'ятипартійні уряди, які по черзі очолюють соціаліст Б. Краксі, християнські демократи А. Фанфані, Дж. Горіа, Ч. де Міта, Дж. Андреотті, С. Берлусконі, Л. Діні. З початку 90-х років Італія стала свідком глибокої партійно-політичної кризи. Операція "Чисті руки", що проводилася судовою владою з 1993 р.
Важливим кроком на шляху здійснення конституційних реформ стало проведення у 1991 і 1993 рр. референдумів з питання зміни системи виборів у вищі законодавчі органи влади. Особливого впливу набула партія-рух "Вперед, Італіє", створена телемагнатом С. Берлусконі, який здобув перемогу на виборах 1994 р. Вибори 1996 р. відобразили нову тенденцію у суспільних настроях. Перемогла коаліція лівоцентристських сил "Оліва", Романо Проді, які відстоювали позиції соціального християнства. Новий уряд у жовтні 1998 р. сформував колишній комуніст М. Д'Алема, у квітні 2000 р. - безпартійний Джуліо Амато. Президентом країни в 1999 р. став Карло Адзельо Чампі.
Перша половина 90-х років стала для Італії періодом економічного сповільнення.
У травні 2001 р. на парламентських виборах переміг блок С. Берлусконі "Вперед, Італіє". На виборах у травні 2006 р. його змінив Р. Проді. Президентом у 2006 р. став колишній комуніст Дж. Наполітано. На парламентських виборах у квітні 2008 р. На виборах успіху досяг блок С. Берлусконі "Народ свободи»
Іспанія
У кінці війни Іспанія знаходилася в дипломатичній ізоляції і не входила до складу ООН і НАТО, але Франко не втрачав надії на примирення з Заходом. У 1953 р. США й Іспанія уклали угоду про створення кількох військових баз США на території Іспанії. У 1955 р. Іспанія була прийнята в ООН.
У 1966 був ухвалений Органічний закон, що вніс ряд ліберальних поправок до Конституції. Режим Франко породив політичну пасивність переважної більшості іспанців. У червні 1973 р. він поступився посадою прем'єр-міністра, яку обіймав протягом 34 років, адміралу Луїсу Карреро Бланко. У грудні Карреро Бланко був убитий баскськими терористами, і його замінив Карлос Аріас Наварро, перший цивільний прем'єр-міністр після 1939 року. У листопаді 1975 р. Франко помер. Ще в 1969 р. Франко оголосив своїм наступником принца Хуана Карлоса з династії Бурбонів, онука короля Альфонса XIII, який очолив державу як король Хуан Карлос I.
До червня 1976 р. кортеси дозволили політичні мітинги і легалізували демократичні політичні партії. У липні прем'єр-міністр країни Аріас, послідовний консерватор, змушений був поступитися своїм кріслом Адольфо Суаресу Гонсалесу.
У 1978 р. парламент ухвалив нову Конституцію, яка була схвалена на загальному референдумі в грудні.
Суарес пішов у відставку в січні 1981 року. Його наступником став Леопольдо Кальво Сотело.
Процес переходу до демократії завершився в середині 1980-х років. У 1982 р. була попереджена ще одна спроба військового путчу. Протягом майже восьми років економіка Іспанії успішно розвивалася, однак важливі соціальні проблеми залишалися невирішеними. Зростання безробіття у 1993 р. перевищило 20%.
У 1986 р. країна була прийнята до ЄЕС. У листопаді 1992 р. Іспанія ратифікувала Маастріхтський договір про утворення ЄС.
Економічний спад, що став очевидним у 1992 р., посилився в 1993 році, коли значно зросло безробіття і скоротилося виробництво. Оздоровлення економіки, що почалося в 1994 р., вже не могло повернути соціалістам колишній авторитет.
У червні 1997 р., після 23 років перебування на посаді керівника ІСРП, Феліпе Гонсалес оголосив про свою відставку. На цій посаді його змінив Хоакін Альмуніа, який раніше очолював партійну фракцію соціалістів у парламенті. Тим часом відносини між урядом Аснара і основними регіональними партіями ускладнилися. Уряд зіткнувся з новою кампанією терору, розв'язаною баскськими сепаратистами з ЕТА проти вищих державних і муніципальних чиновників.
Португалія
Під час Другої світової війни Португалія зберігала нейтралітет. У 1949 р. вона вступила в НАТО. Серйозна опозиція Салазару вперше проявилася на президентських виборах 1958 р., коли переміг адмірал Америку Томаш, підтримуваний Салазаром, але генералу Умберту Делгаду, який очолював опозицію, вдалося набрати чверть всіх голосів. У результаті в 1959 р. прямі вибори президента були скасовані, а право вибору президента було передано виборчої колегії.
У 1961 р. португальські території Гоа, Даман і Діу в Індії були окуповані індійськими військами і приєднані до Індії. У 1960-і роки почалися антиколоніальні повстання в Анголі, Мозамбіку та Португальською Гвінеї, що належали Португалії. В результаті
Португалія направила в ці колонії значну частину армії і витрачала великі кошти на боротьбу з повстанцями. У вересня 1968 р. Салазар в результаті хвороби відійшов від політичної діяльності. Новим главою уряду став Марселу Каетану, який справив незначне пом'якшення політичного курсу.
Революція Червоних гвоздик. 25 квітня 1974 офіцери, які входили до Рух збройних сил (ДВС), здійснили військовий переворот і повалили режим Каетану. Хунта, очолювана генералом Антоніу ді Спіноли, відновила демократичні свободи і закликала до припинення бойових дій в африканських колоніях. 15 травня було сформовано тимчасовий уряд на чолі зі Спіноли. У вересні його змінив генерал Франсішку да Кошта Гоміш. До кінця 1975 р. всі колонії Португалії отримали незалежність.  У квітні 1976 вступила в дію нова конституція країни. У червні 1976 р. генерал Антоніу Рамалью Еаніш був обраний президентом, а прем'єр-міністром став лідер соціалістів Маріу Суаріш, який очолив коаліційний уряд.
На тлі економічної кризи пройшли парламентські вибори в квітні 1983, на яких перемогли соціалісти, які сформували коаліційний уряд із соціал-демократами, при цьому Маріу Суаріш зберіг пост прем'єр-міністра.
У 1985 соціал-демократи відмовилися підтримувати уряд Суаріша і отримали більшість голосів на виборах. Анібал Каваку Сілва став прем'єр-міністром коаліційного уряду за участю християнських демократів. На президентських виборах в 1986 переміг Маріу Суаріш.  1 січня 1986 Португалія вступила в Євросоюз. У 1991 р. Суаріш був переобраний на пост президента.
У 1993 р. настав черговий економічна криза. На загальних виборах 1 жовтня 1995 перемогу здобули соціалісти. Новий уряд, очолив лідер соціалістів Антоніу Гутерреш. У січні 1996 соціаліст Жоржі Сампайо був обраний президентом країни.
У березні 2002 соціалісти зазнали поразки, а до влади повернулися соціал-демократи і Народна партія. Пост прем'єр-міністра зайняв лідер соціал-демократів Жозе Мануел Дуран Баррозу. У січні 2001 р. Сампайо був знову обраний президентом на наступний термін.
У 2002 р. Португалія увійшла в зону єдиної європейської валюти Євро. В 2004 р. Португалія виступила організатором Чемпіонату Європи з футболу.
Греція
У громадянській війні 1946 року комуністична партія Греції зазнала поразки. 1949 року у Греції відновлено монархію, яка була остаточно скасована 21 квітня 1967 року після військового перевороту «чорних полковників», підтримуваних Сполученими Штатами Америки. Режим полковників виявився абсолютно безпорадним, коли 20 липня 1974 року Туреччина напала на Кіпр. Після повалення військової хунти 1975 року було прийнято нову Конституцію, в країну з Парижа повернувся попередній прем'єр-міністр Константінос Караманліс, а за результатами всенародного референдуму монархію було скасовано і Греція врешті стала парламентською республікою. На противагу Новій демократії Караманліса Андреас Папандреу заснував ПАСОК, ці партії і нині залишаються найбільш впливовими в країні.
1980 року Греція повторно приєдналась до військового блоку НАТО. Членом Євросоюзу Греція стала 1 січня 1981 року.
У грудні 2008 року в Афінах спалахнули масові заворушення, які швидко охопили країну та сколихнули всю Європу. Причиною заворушень було давно наростаюче невдоволення економічним становищем, яке значно ускладнювалось у зв'язку із Всесвітньою економічною кризою 2008 року. Приводом до розгортання масових акцій протесту, що нерідко переростали у погроми та безлад, стало вбивство 6 грудня 16-річного підлітка патрульним афінської поліції. Від весни 2010 року справжнім випробуванням для уряду Йоргоса Папандреу стали майже безперервні загальнонаціональні страйки, заворушення та теракти