38. Революції та національно-визвольні рухи 20-х рр.. ХІХ ст.. у Європі (події в Іспанії, Португалії, Італії, Греції та Волощині).
У Європі посилився тиск на прогресивну пресу. В школах та університетах звільняли ліберальних викладачів. Гарантами підтримки й охорони встановленого Віденським конгресом порядку виступали держави Священного союзу. Сучасники називали 20–30-ті роки ХІХ ст. «добою реакції».
Іспанія
Спроба реставрації монархічних режимів в окремих країнах Європи натрапила на опір місцевої буржуазії та інтелігенції. Економічний розвиток вимагав створення відповідних політико-правових інститутів, утвердження громадянських прав і свобод, гарантованих конституцією, ліквідації станових привілеїв тощо. Інтелектуальна еліта перебувала під впливом республіканських ідей і виступала проти абсолютистських форм правління. Це стало головною причиною революцій в Іспанії 1820-1823 і 1834-1843 рр.
Окупація французькими військами Іспанії сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби народів латиноамериканських країн - колоній Іспанії. Втрата колоній у Латинській Америці боляче вдарила по іспанській промисловості й торгівлі.
Армійські офіцери були незадоволені репресіями уряду і рішенням короля направити війська до Латинської Америки. В південних портах Іспанії зосередилась 30-тисячна іспанська армія. У січні 1820 р. військові під командуванням Р. Ріего-і-Нуньєса підняли повстання, яке підтримали в окремих провінціях і Мадриді. Метою повстання було відновлення демократичної Конституції 1812 р. Створювалися революційні хунти, звільнялися політичні в'язні, організовувалася національна міліція. Відновили роботу кортеси, на засіданнях яких прибічники реформ - "модерадос" (помірковані) та "екзальтадос" (палкі) - вимагали відновити Конституцію 1812 р.
У 1821 р. монархісти перейшли в контрнаступ і створили для боротьби з революцією "апостольську хунту". Набув поширення рух за конституцію. На виборах у кортеси в 1822 р. більшість здобули реформатори, тому король змушений був призначити з їхнього кола керівника уряду. В липні того самого року в Мадриді з участю короля було здійснено невдалу спробу державного перевороту з метою відновлення абсолютистського режиму.
Уряду Іспанії було поставлено ультиматум: змінити політичну систему і повернути королю повноту влади. У квітні 1823 р. 100-тисяч-на французька армія вторглася в Іспанію і завдала поразки революціонерам в Кадисі й Барселоні. Фердінанд скасував конституцію і почав репресії проти революціонерів.
Після поразки революції в країні почалося "чорне десятиліття", яке характеризувалося посиленням репресій проти демократичних сил і загостренням боротьби аристократичних угруповань за владу.
Буржуазна революція в Португалії 1820-1823 років
Перемога революційних сил в Іспанії в 1820 р. підштовхнула португальських військових до рішучих дій. 24 серпня 1820 повстав гарнізон міста Зароті. Керівники повстання - полковники Сепулведа і Кабрейра - закликали до скликання кортесів і розробці конституції. Народні маси з ентузіазмом зустріли почалася революцію: наприкінці серпня --- початку вересня рух охопив міста північній Португалії. 15 вересня революція перемогла в Лісабон. Тимчасовий уряд вирішив скликати кортеси. Установчі кортеси, які зібралися в січні 1821 р., здійснили цілий ряд буржуазних перетворень. У вересні 1822 р. кортеси завершили роботу над конституцією. Конституція 1822 проголосила Португалію конституційною монархією. Законодавча влада передавалася виборним однопалатним кортесам, виконавча влада ос лишалися в руках короля. Перетворення, проведені в 1820 - 1823 рр.. блоком буржуазії і ліберального дворянства, розчищали дорогу розвитку капіталістичних відносин. У 1823 р. феодальна аристократія і духовенство, натхненні початком французької інтервенції в Іспанії, перейшли в наступ. У травні 1823 р. в армії спалахнув контрреволюційний заколот, який поклав край владі лібералів. Завоювання революції були ліквідовані.
Італія
Італійські землі були під владою Австрії. І всі невдоволені цією владою перейшли у революційні настрої.
Так у липні 1820р. неапольські карбонарії підняли повстання, яке закінчилося неочікуваною швидкою перемогою: король обох Сицилій Фердінант І і без цього відчуваючи себе нестабільно на цьому троні не рішився чинити опір повстанцям, які змусили його проголосити Конституцію і скликати парламент. Керівники повстання вирішили, що на цьому їх задача закінчена. Вони повірили Фердінанту І, але той вийшовши із Неаполя одразу ж звернувся до Австрії за допомогою. 4.02.1821р. австрійські війська вирушили до Неаполя і 23 березня інтервенти вступили до нього.
В березні 1821р. коли австрійські війська були направлені до Неаполя, повстання почали карбонарії П’ємонта. Їм і тут вдалося отримати перемогу.  Віктор Емануїл втік. Конституція була проголошена. Його син  Карл Альберт був у змові із повстанцями, але їх умову про оголошення війни Австрії він не підтримав, і через це теж змушений був втікати з країни. Але і це повстання було військами придушено. 
Греція
Найголовнішим завданням грецьких патріотів було визволення батьківщини від влади Османської імперії, яка перешкоджала економічному, соціальному, національному та культурному розвитку Греції.
У 1821 р. почалося повстання в Греції. Боротьбу грецького народу за незалежність підтримала прогресивна громадськість багатьох європейських країн і в Грецію вирушали загони добровольців. Це дало змогу грекам завдати низку поразок турецьким військам і проголосити Грецію республікою. Однак внутрішні суперечки між політиками і неузгодженість дій грецьких повстанських загонів спричинили невдачі.
Султанський уряд придушував повстання надзвичайно жорстокими методами. Десятки тисяч патріотів було вбито або продано в рабство. Мужня боротьба грецького народу за свободу викликала щире співчуття серед прогресивних кіл Європи. Вони збирали грошові пожертви, надсилали патріотам зброю, вербували добровольців для участі у визвольній боротьбі. Англійський поет Байрон озброїв на власні кошти цілий загін добровольців.
У 1827 р. Англія, Франція та Росія змогли домовитися про спільні дії з грецького питання. Але й після цього Порта відмовилася йти на поступки союзникам. Своїм головним ворогом вона вважала Росію. Росіян було вигнано з усіх турецьких володінь, російським кораблям заборонили заходити у протоку Босфор, а султан сам очолив армію у війні з Росією (1828- 1829), яка завершилася перемогою останньої. У 1829 р. було підписано Адріанопольский мирний договір, який гарантував незалежність Греції. Завдяки зусиллям Росії, Англії та Франції у 1831 р. Грецію було проголошено королівством.
Повстання 1821 р. в Валахії.
У перші десятиліття XIX в. невдоволення народних мас в князівствах то й справа виливалося у відкриті виступи селян і міської бідноти. Класова боротьба була тісно пов'язана з національно-визвольною.
У 1821 р. в Валахії розгорнувся широкий народний рух проти фанаріотів, великих землевласників-бояр і османського панування. Спалахнуло повстання прийняло антифеодальний і національно-визвольний характер.
Повстання почалося в Олтенії - західній частині Валахії. Очолив повстання Тудор.
Зайнявши столицю Олтенії - Крайову, загін Владимиреску, чисельність якого швидко зростала, попрямував до Бухаресту. Повстання перекинулося на іншу частину Валахії. Вітання населенням Бухареста повстанці на початку квітня 1821 вступили в місто. Влада в князівстві фактично опинилася в руках Владимиреску.
У травні 1821 р. османські війська вторглися в Волощину та Молдову. Сам Владимиреску був захоплений групою незадоволених їм офіцерів, відвезений в табір Іпсіланті і страчений там.
Однак опір повстанців не було зламано. Між ними і османськими військами відбулося кілька боїв, в деяких Пандурій і етерісти діяли спільно. Хоча явна перевага сил була на боці турків, їм знадобилося близько трьох місяців, щоб остаточно придушити повстання.
Безпосереднім результатом повстання під керівництвом Владимиреску та інших національно-визвольних рухів на Балканах стала ліквідація у 1822 р. режиму фанаріотів.