25. Культура Відродження: етапи, специфіка, наслідки, особистості.
У XVI ст. культура Відродженим зазнає кризи. Остання виливається насамперед у Контрреформацію — спробу церкви зупинити процеси оновлення. У цих умовах складається новий напрямок у живопису — маньєризм, в основі якого лежали спроби відійти від проблем реального життя. Художнякн-маньєристи намагалися зовні засвоїти «манеру» великих майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля і головним чином Мікеланджело Буонарроті. Великим майстром цієї епохи, шо послідовно продовжував лінію реалістичного мистецтва, був скульптор і ювелір Бенвенуто Челліні (1500-1571 рр.). Його велика бронзова статуя Персея зображає чарівне людське тіло, виліплене з глибоким знанням анатомії.
До цього часу належить також творчість такого видатного живописця, як Мікеланджело Караваджо (1573-1610рр.). Караваджо та його послідовники – «караваджісти» - відкидали наслідувальне, умовне мистецтво, звертаючись до зображення народного побуту й природи.
Замість колишнього оптимізму приходить сумній, і самі гуманісти вже не
довіряють розуму як силі, здатній відновити життя.
Проте цей період зробив значний внесок у становлення новоєвропейської науки. Розвитку науки в Західній Європі XVI—XVII ст. сприяли і Великі географічні відкриття кінця XV — початку XVI ст. Вони вперше на досвіді показали людині, шо Земля має форму кулі, і дали величезний запас, нових фактів у багатьох наукових дисциплінах (астрономія, геологія, ботаніка, зоологія тощо).
Першою галуззю природознавства, у якій проявився новий науковий дух і були зроблені значні відкриття, стала астрономія. Згідно з цією теорією, у центрі Всесвіту, який має форму сфери, перебуває нерухома Земля. Навколо неї в певній послідовності обертаються Місяць, Сонце, планети і, нарешті, зірки. Основні принципові положення цієї системи світу були сформульовані ще Арістотелем.
Миколай Конерник фактично вперше докладно розвинув й обґрунтував науковий погляд на будову сонячної системи, згідно з якою Земля, як і всі планети, обертається навколо Сонця і разом із тим обертається навколо своєї власної осі.
Джордано Бруно, розвиваючи положення Коперника, стверджував, шо світ нескінченний і наповнений безліччю небесних тіл, що складаються з єдиної за своєю природою матеріальної субстанції. Сонце є лише однією із зірок. Ці зірки-сонця
мають планети, що обертаються навколо них, схожі із Землею та навіть заселені живими істотами.
По-новому ренесансні мислителі розуміли й сутність суспільних процесів. Тут слід назвати ім'я Нікколо Макіавеллі (1469-1527рр.), автора відомого трактату «Государ», де держава представлена як вищий прояв людського духу, а служіння державі вважається
списом і щастям людською життя.
На початку XVII ст. завершується еноха Відродження та починається епоха Нового часу. Це було перехідне століття, коли всі європейські країни розвивалися в одному напрямку: від феодалізму до капіталізму, причому цей рух набував гостродраматичних форм, а сам харахтер розвитку був різко нерівномірним.
В епоху Нового наука стала вважатися тією силою, яка здатна змінити природу і людину, а наукове знання стало сприйматися як колективне суспільне надбання. У цій сфері можна виділити таких учених. як Френсіс Бекон (1561- 1626 рр.) і Рене Декарт (1596- 1650 рр.).
XVII ст. називають «століттям геніїв», маючи на увазі плеяду видатних учених і філософів (Ґалілео Ґалілей, Йоганн Кеплер, Рене Декарт, Блез Паскаль, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Ісаак Ньютон тощо), природничо-наукові й математичні від-
криття яких визначили зміст наукової революції.
У першій половині XVII сі. були також здійснені відкриття в медицині, біології, хімії. Англійський лікар, засновник сучасної фізіології та ембріології Вільям Гарвей (1578-1657рр.) відкрив систему кровообігу, що означало розрив науки з традиційною філософією та теологією.
Від XVII ст. починається новий етап у розвитку європейського мистецтва, коли майже одночасно, переплітаючись один з одним, з'являються нові стилі. Так, майже паралельно виникають і розвиваються два стилі — бароко і класицизм.
Для бароко (від італ. динний, химерний) характерні грандіозність, пишнота, динаміка, патетична піднесеність, любов до ефектних видовищ, до монументальності й декоративності одночасно, балансування на межі реального та уявного. Культура і стиль бароко пов’язані в основному з релігійно-церковною, католицькою та аристократично-днорянською культурою.
В Італії, на батьківщині бароко, цей стилі був передбачений у живопису Антоніо Корреджо (1489-1534рр.). в архітектурі та скульптурі Лоренцо Берніні (1598—1680 рр.), у Нідерландах — у живопису Пітера Пауела Рубенса (1577—1640рр.), Антоніса Ван Дейка (1599-1641рр.), в Іспанії у реалістичному живопису Хусепе де Рібери (1591-1652 рр.) і Франціско Сурбарана (1598-1661рр.). Відбувається перелом у музичному мистецтві. З'являються нові музичні жанри опера, кантата й ораторія. опери - Клаудіо Монтеверді (1567-1643рр.), що випередив сучасне йому музичне мистецтво. «Орфей», «Аріадна». «Коронація Помпеї».
У живопису самостійними жанрами стають пейзаж і психологічний портрет, виникає натюрморт. Справжні піднессення переживає європейський театр. Працюють блискучі драматурги: в Англії - Вільям ІІІекспір (1564—1616рр.), в Іспанії — Лопе де Вега (1562—1635рр.). у Франції —Жан Батист Мольер (1622 -1673 рр.).
Одночасно з бароко широкий розвиток одержав стиль класицизму. Для його прихильників характерне зображення героїв, наділених життєвою енергією і здатних вихопити зі складних, трагічних конфліктів. Майстри класицизму були
прихильниками виразних і чітких форм, суворої врівноваженості композиції.
На противагу бароко класицизм наслідує принцип благопристойності. Образ людини - суворий, гармонійний. Класицизм прагне приборкання бурхливих проявів життєвих сил. він створює живу, плавну, виразну, схвильовану мову. У драматургії прославилися П'єр Корнель (1606-1684рр.) і Жан Расін (1639-1699рр.) у Франції, у живопису — Дієго Веласкес (1599-1660рр.) в Іспанії, Нікола Пуссен (1594—1665 рр.) у Франції.
У другій половині XVII ст. створюються різні академії: наук, живопису і скульптури, архітектури, написів, музики й танцю тощо.
Провідного значення в культурі того часу набуває архітектура. Саме в архітектурі класицизму ідея абсолютизму знайшла своє найбільш яскраве втілення, тому багато художників займалися оздобленням міських і заміських резиденцій, що будувалися в той час. Найбільш типовою і величною пам'яткою епохи абсолютизму став розкішний у своїй пишноті архітектурний ансамбль Версаля у Франції.
У XVII ст. сформувалася також цілісна, цілком самостійна художня система — реалізм, який одержав найбільш закінчений вираз у живопису художників Рембрандта ван Рейна .(1606-1669 рр.), Франса Хальса (1581-1666 рр.) і Яна Вермера (1632-1675 рр.). їхні
твори були для художньої культури того часу прикладом органічного поєднання глибокого психологічного проникнення та правдивості соціальних характеристик персонажів, а також свободи «естетичній інтерпретації природи, незалежності віл умовностей стилістичних канонів бароко й класицизму.