5. Стародавній Китай: державність, суспільство, культура.
Природно-географічні умови
Китай — дуже велика країна, клімат тут різноманітний: на заході в степах, напівпустелях і пустелях він дуже сухий, а якщо рухатися далі на схід — стає вологішим, м'якшим: тут випадає більше опадів, земля стає щедрішою на рослинність.
Переважно Китай — гірська країна. Тут протікають дві великі річки — Хуанхе і Янцзи.
Давні люди заселили цей край за часів раннього й середнього палеоліту. У II тис. до н. е. вони вже вміли обробляти землю. Відтоді поміж тутешнім населенням, що складалося з численних народностей, дуже різних і несхожих одна на одну, стала утворюватися нерівність, а згодом виникла й держава. «Серединне царство» — так називали свою країну китайці.
Історія Стародавнього Китаю зазвичай ділиться на чотири періоди, що позначаються в історичній літературі по імені царюючих династій: період Шан (Інь) (XV-XI ст. До н.е.), період Чжоу (XI - III ст. До н.е.) . У період Чжоу виділяються особливі періоди:
Чуньцю (VIII - V ст. До н.е.) і Чжаньго - "борються царств" (V-III ст. До н.е.), останній завершився створенням централізованих імперій в періоди Цинь і Хань (III ст. до н. е.. - III ст. н.е.).
Племя шан, що осилилося в долині Хуанхе, стало називатися інь. Вигнало плем’я цян (ся). Старійшини Шан-інь перетворилися із племінних вождів на одноосібних правителів. Їх піддані називали їх «синами Неба». Держава Шан-інь існувала з 17666 до 1122 р. до н.е., потрапляє під владу чжоу, володарі якого називали себе ванами – царями.
Першим із них був У-ван. Він  передав завойовані землі на спадкові володіння своїм родичам і наближеним, які разом із землею отримували і відповідні титули «гун», «хоу», «бо», «цзи», «нань». Під тиском сусідніх племен і власної родової знаті Чжовське царство розпалося на уділи. Ці часи (770-403р. до н.е) жителі Серединного царства назвали періодом Весни і Осені.
Правителі уділів воювали одне з одним та із сусідами, яких вони вважали дикунами. Далі наступає період «царств, що воюють» (403-221р. до н.е.). Воювало 7 царств і в результаті перемогло царство Цинь. 
Спочатку влада титулованих власників уділів стримувалася силою центральної влади. Однак у VIII ст. до н.е. питомі правителі, колишні вірні піддані вана, починають набувати фактично повну незалежність. Влада вана обмежується межами його володіння-домену. Стаючи місцевими царьками, питомі правителі самі починають поважати землі за службу, обростаючи своїми васалами, своїм апаратом управління. Таким чином, в чжоусском Китаї панує роздробленість з характерною їй розбраті, що приводить до захоплення то одним, то іншим місцевим царством позицій гегемона, до поглинання їм більш дрібних царств.
Переломним в історії Стародавнього Китаю став V ст. до н.е.. У цей час зароджується дію тих факторів, які призводять до об'єднання царств у єдину імперію, де панівною політичною ідеологією стало конфуціанство. Завдяки впровадженню залізних знарядь праці відбувається різкий підйом економіки. Відбувається інтенсивне розкладання общинної і утвердження приватної власності на землю, створення великого приватного землеволодіння.
Давньокитайська імперія Цінь (221 р. до н. є. - 202 р. до н. е.)
Сучасна назва Китаю походить від назви царства Цінь. 221 р. до н. е. володар держави Цінь спромігся об'єднати під своєю владою правителів дрібних князівств і створив імперію Цінь, прийнявши титул Першого імператора Цінь Шіхуанді. Його правління тривало одинадцять років і відзначилося глибокими реформами. По смерті імператора держава проіснувала ще вісім років, після чого розпалася. Імператор створив централізовану, сильну державу, ставши повновладним деспотом. За його наказом було збудовано зрошувальну систему, що дало змогу значно підвищити врожайність. У Китаї стали виробляти шовк, уславлений у всіх країнах, з якими торгували китайці.
Велика Китайська стіна. Імператор наказав з'єднати окремі прикордонні укріплення на півночі країни і створив єдину оборонну споруду у вигляді суцільного фортечного муру — Велику Китайську стіну, що захищала країну від нападу диких кочових племен. Спорудження стіни тривало понад десять років.
Цінь Шіхуанді запровадив єдину систему грошей, налагодив торгівлю. За його правління швидко розвивалося ремесло. Правління Цінь Шіхуанді відзначалося надмірною жорстокістю.
Коли імператор помер, його поховали у величезній гробниці, навколо якої була вишикувана армія глиняних вояків — 300 лучників, 6 тисяч піхотинців і численні фігури коней. Усі скульптури було виліплено в зріст людини, кожен воїн був озброєний, мав обладунки. Голови із зачісками створювали окремо і потім прилаштовували до тулуба. Поміж воїнів немає двох з однаковим обличчям.
Імперія Хань (202 р. до н. е. - 220 р. н. е.)
Після смерті Цінь Шіхуанді імператором став його молодший син Хуа Хаї, який був ще більшим тираном, ніж його батько. Проти нього повстав народ. Наляканий цим, імператор покінчив життя самогубством. У країні розпочалася жахлива кровопролитна боротьба за владу. Перемогу здобув керівник повстанців селянин Лю Бон, який проголосив себе імператором і започаткував династію Західної Ранньої імперії Хань. Усвідомлення катастрофічного становища в країні змусило імператора змінити політичний курс. Він проголосив амністію, повернув волю тим, хто продав себе в рабство, зменшив земельний податок, скасував жорстоке цінське законодавство.
Перші імператори династії Хань приділяли увагу відновленню господарства. До часів Лю Че (140—87 рр. до н. е.) центральна влада зміцніла. Імперія багато воювала, і цс розорювало країну. Почастішали посухи, повені.
У 9 р. н. е. імператорський трон захопив Ван Май. Він започаткував низку реформ. У відповідь на це в країні почалися повстання «червонобрових». У 23 р. Ван Май був убитий, а у 25 р. імператором став Лю Сю, що започаткував династію, яку називають Пізньою, Східною Ханьською (25-220 рр.). Східною її називали тому, що столицю було перенесено із заходу, із міста Чанань на схід, до міста Лоян. В епоху Східної Хань
для виготовлення чавуну та випарювання солі використовували гідравлічні повітродувки в печах. шо працювали на природному газі. Було винайдено спосіб виготовлення дешевого паперу з кори дерев, залишків коноплі, старих риболовних снастей, ганчірок.
Нова династія була досить войовничою. Вона  вела війни з Північним В'єтнамом, правителі якого відмовлялися сплачувати данину китайському двору; китайці також воювали з хуннамн в Центральній Азії.
У 184 р. в Китаї починається повстання «жовтих пов'язок». Тривають конфлікти між чиновниками та землевласниками. Останній імператор Східної Хань буй вивезений зі столиці й став заручником воєначальників Нум Чжо і Цао Цао. які зрадили імператора.
Після падіння Східної Ханьської династії Китайська держава розпадається на три самостійних царства: Вей - Лояні, У - Цзянькані, Шу - Ченду. Настає період Трьох царств, (220-280р.) і супроводжувався міжусобицями та смутою. У 263 р. війська царства Вей знищили царство У. Із 265 р. династія, що правила в країні; називала
себе Західною Цзінь. Через десять років спалахнуло повстання восьми князів, потім відбулося вторгнення західних і північних кочових племен у район Центральної рівнини.
У 316 р. династія Західна Цзінь була змушена перенести столицю на південь. У 318 р. її правителя було скинуто, стала правити династія Східна Цзінь (317-420 рр.) зі столицею в Цзянькані (Нанкін). У 120 р. владу захопив воєначальник Лю Юй, який заснував династію Сун. Починається період південних династій, яким протистояли північнокитайські держави, що були створені монгольським народом сяньбі. Їх очолювали правителі з династій Північна Вен, Північна Ци, Північна Чжоу.
Незважаючи на міжусобиці ханьських правителів, до цього часу відбулося становлення та зміцнення спільності ханьського народу, що була заснована на єдності мови, писемності й звичаїв.
Станово-класової РОЗПОДІЛ У СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ
У шаньской-іньскому (XV-XII ст. До н.е.) і ранньочжоуському (XI-Х ст. до н.е.) перехідному від общинно-родового до класового суспільства Китаї складаються станово-класові кордони, які проходили між трьома соціальними шарами:
а) привілейованої правлячої родовою аристократією, що складається з верховного правителя, його родичів і наближених, місцевих правителів з їх родичами і наближеними, а також з глав родових і великосімейних (кланових) об'єднань.
б) вільними селянами-общинниками.
в) безправними рабами, які перебували на службі в представників знаті.
Правляча знати жила за рахунок експлуатації не тільки рабів, але і общинників-селян, присвоєння їх додаткового продукту.
У зв'язку з подальшим розвитком державного апарату, ускладненням управлінських функцій в чжоусском Китаї формується ще одне привілейований стан - чиновників різних рангів, які існують за рахунок тієї ж ренти-податку, одержуваної у формі "годування" з певних громад, територій.
Незважаючи на якісний перелом в економіці в цей час, процес утворення класів у Стародавньому Китаї йшов повільно. Основна експлуатована маса населення не була однорідною ні з класовою, ні з станової точок зору. У неї входили працівники, позбавлені повністю або значною мірою власності на землю та на інші засоби виробництва; орендарі-здольники з вільних безземельних і малоземельних селян, раби, наймані працівники.
Експлуататорський соціальний прошарок був також неоднорідний. Він складався з титулованої знаті, з рангового чиновництва і з незнатних великих землевласників і купців. Виділявся ще один соціальний шар, більш однорідний в класовому відношенні, шар непривілейованих вільних дрібних виробників, власників засобів виробництва - селян і ремісників. Вони знаходилися під важким тягарем податкової експлуатації.
Відмінності між трьома вищезгаданими суспільними верствами знаходили вираження й у праві. "Шляхетні" протиставлялися законом і традицією як "підлим" (безправним рабам, кріпаком, оброчних невільникам), так і "простолюду" (вільному селянству, ремісникам).
Релігія і культура стародавнього Китаю
У Китаї у XII-VIII ст. до н. е. було винайдене примітивне ідеографічне письмо, що вдосконалювалося і згодом перетворилося на завершену за формою ієрогліфічну каліграфію, а також в основному було складено місячний календар.
Особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю наприкінці III ст. до н. е. в єдину могутню імперію спочатку династії Цінь, а у подальшому - династії Хань.
Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як компас та спідометр, сейсмограф, порцеляна, книгодрукування та порох. Саме у Китаї вперше у світі винайшли морехідні пристрої - румпель і багатоярусні вітрила, у галузі писемності та книгодрукування - папір і рухомий шрифт, у військовій техніці - гармати й стремена. У VІІ-X ст. було винайдено механічний годинник, а у шовкоткацтві - приводний пас та ланцюгову передачу.
У математиці видатними китайськими досягненнями було використання десяткових дробів та пустої позиції для позначення нуля, обчислення відношення довжини кола до його діаметра (число те), відкриття методу розв'язання рівнянь з двома і трьома невідомими.
Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли обчислювати дати затемнення Сонця, вели спостереження за плямами на ньому, склали один з перших у світі каталог зірок.
Китайські будівельники зажили слави грандіозними спорудами - Великим китайським муром та Великим каналом, що з'єднав Пекін з Ханчжоу. Зокрема спорудження каналу, що розпочалося ще у VI ст. до н. е., тривало впродовж двох тисяч років і було завершене лише у ХШ ст. н. е.
У Стародавньому Китаї вперше було написано посібник з фармакології, проводилися хірургічні операції із застосуванням наркотичних засобів, використовувалися методи лікування голковколюванням, припеченням та масажем. Давній метод лікування з допомогою "кореня безсмертя" - женьшеню - надзвичайно популярний у світі донині.
Давньокитайські мислителі та лікарі розробили оригінальне вчення про "життєву енергію" ("енергію Всесвіту"), На основі цього вчення було створено складну філософсько-оздоровчу систему "упгу", що дала початок однойменній лікувальній гімнастиці, а також мистецтву самооборони "кунг-фу".
Своєрідність духовної культури Стародавнього Китаю значною мірою зумовлена феноменом, відомим як "китайські церемонії": суворо фіксованими стереотипами етико-ритуальних норм поведінки та мислення, що склалися з дотриманням правил та приписів старовини. Специфіка духовного життя стародавніх китайців полягала саме у тому, що перебільшення в їх свідомості етико-ритуальних цінностей зрештою і привело до заміни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. Ця деміфологізація та певною мірою десакралізація етики і ритуалу сформували унікальність китайської культури. Місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків.
Проте ті боги, культ вшанування яких зберігся, стали абстрактними божествами-символами без людських рис: Небо, Піднебесся, Дао. Найповніше ця концепція пояснення світу втілена у філософсько-релігійній системі даосизму.
Даосизм - давньокитайська філософська система (дао - китайською означає "шлях"), засновником якої вважається напівлегендарний Лао-цзи (VI-Уст. до н. е.). В основу вчення покладено заклик до людей відкинути "кайдани" цивілізації та повернутися до природних основ, не творити свої закони, а пізнати закони природи та якомога плавкіше влитися в неї, не виокремлюючи себе з інших складових (тварин, рослин, мінералів тощо), даосизм закликав до знищення будь-якої державності та пропагував "увей" ("недіяння" ), максимальне обмеження будь-якої людської активності, апріорі шкідливої для природи, а отже, для самої людини. З часом даосизм набув рис справжньої релігії, яка пропагувала "злиття людини з природою".
Особливо важливе місце у китайській духовній культурі посідає конфуціанство - етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція.
Ще у першій поетичній збірці Стародавнього Китаю, знаменитій "Книзі пісень", на основі народних пісень, старовинних гімнів оспівуються подвиги обожнених предків.
"Книга історичних переказів", до якої входять промови та настанови, що, за переказом, належали стародавнім царям та їх радникам, під впливом конфуціанства перетворилася на збірку повчань та порад з моралізуючо-виховною тенденцією. Навіть для "Історичних записок" одного з найвідоміших давніх китайських істориків Сима Цяня, який жив у II-І ст. до н. е., ці мотиви є визначальними у висвітленні політичної та культурної історії Стародавнього Китаю. Самому Конфуцію приписується авторство книги "Весна і осінь", де найбільш яскраво відобразилася його концепція норм та правил суспільного устрою.
Китайському мистецтву властиві каліграфія, поезія та живопис, що утворюють нерозривну триєдину систему. Саме ця ієрогліфічна кодова система з її лінгвістичними та живописними можливостями дає змогу, з погляду китайської естетики, за допомогою одного інструмента - пензля - об'єднати три різних види мистецтва і в сукупності досягти найбільш повного і точного передання їх художніми засобами навколишньої життєвої гармонії - "мистецтва життя".