На початку XX століття США перетворилися на світову державу. Це супроводжувалося суттєвими змінами в політичній системі країни. Вони були спрямовані на розширення функцій центральних органів влади, значною мірою мали фактичний характер та інкорпорувалися не в юридичну, а фактичну конституцію. На цей період припадають лише дві поправки до Конституції - 16-та і 17-та, ратифіковані у 1913 році. 16-та поправка суттєво розширила податкові повноваження Конгресу. З того часу встановлювані ним подоходні податки складають основну частину бюджетних надходжень. 17-та поправка скасувала старий порядок призначення сенаторів та ввела прямі вибори. Цей захід не тільки демократизував процедуру формування Сенату, а й суттєво підвищив його престижність та вплив.

У результаті "парламентської революції" 1910 року спікера палати представників було позбавлено права призначення членів усіх постійних комітетів палати і членства у Комітеті правил, який визначає порядок процедури проходження біллів та резолюцій. Цей захід сприяв установленню більш гнучких стосунків постійних комітетів з впливовими політичними групами, оскільки в комітетах передбачалося те саме співвідношення представників партій, що і в палатах Конгресу. Одночасно були вжито заходів стосовно ліквідації затягування законодавчої процедури, що сприяло підвищенню ефективності роботи законодавчого органу.

У вересні 1901 року після вбивства президента Вільяма Мак-Кінлі головою виконавчої влади став Теодор Рузвельт, який обіймав цю посаду до 1909 року. При ньому остаточно завершилася ера "правління Конгресу", тобто його відносна незалежність від президентської влади. Попередні президенти (Гаррисон, Клівленд і Мак-Кінлі) вважали себе "агентами Конгресу", тобто тлумачили президентську владу в парламентському дусі. Рузвельт не тільки продемонстрував на практиці верховенство президентської влади у внутрішній і зовнішній політиці, а й сформулював власну концепцію сильної президентської влади, підзвітної не Конгресові, а безпосередньо народові. З його іменем пов'язана перша серйозна криза, яка стосувалась двопартійної системи, що склалася після закінчення Громадянської війни. На президентських виборах 1912 року Рузвельт пішов на відмежування від Республіканської партії і висунув свою кандидатуру в президенти від Прогресивної партії. Національний конвент нової партії, який зібрався у серпні 1912 року в Чикаго, прийняв платформу, в якій убивчій критиці було піддано стару двопартійну систему. Визнаючи корпорації "суттєвою частиною сучасного бізнесу", платформа в той же час висунула низку радикальних вимог, які передбачали демократизацію процедури висування кандидатів, надання виборчих прав жінкам, обмеження виборчої корупції, поліпшення умов праці, заборону дитячої праці, встановлення мінімуму платні тощо. Прогресивна партія зуміла зібрати близько 4 млн голосів і одержати 88 місць у колегії виборців (кандидат демократичної партії одержав відповідно 6 млн голосів і 435 місць у колегії виборців). Це були успіх Рузвельта і поразка республіканської партії. Але тимчасові успіхи прогресивної партії не призвели до трансформації двопартійної політичної системи США.