28 травня 1871 р. версальські війська зайняли Париж. Двадцять два трибунали розглядали справи комунарів і виносили обвинувальні вироки. Репресіям були піддані прихильники Комуни не тільки в Парижі та Ліоні, айв інших містах. Тимчасовим президентом Франції став А. Т’єр.
Національні збори складались переважно з прихильників монархії, котрі, однак, не були однодумцями. Частина депутатів-монархістів добивались реставрації Бурбонів (легітимісти), інші виступали за відновлення на престолі спадкоємців Луї Філіппа (орлеаністи), треті відстоювали інтереси родичів Наполеона. Спір про форму правління затягнувся до початку 1875 р.
Прихильники республіки в Національних зборах спочатку були в очевидній меншості. Однак більшість робітників, дрібної буржуазії, фермерів була проти реставрації монархії. Поки монархісти сперечалися про кандидата на престол, республіканці зміцнювали свої позиції. Майже на всіх часткових виборах монархісти зазнали поразки.
Монархісти, які ще мали більшість місць у Національних зборах, після відставки А. Т’єра обрали тимчасовим президентом маршала Мак-Магона, палкого прихильника монархії, що почав підготовку до урочистого проголошення і зустрічі нового короля. Восени 1873 р. був визначений строк президентства Мак-Магона — 7 років (септенант). За цей час монархісти розраховували підібрати кандидатуру на королівський престол. Однак більшість французів і армія не поділяли намірів монархістів. ЗО січня 1875 р. більшістю в один голос Національні збори прийняли пропозицію депутата Валлона, яка означала побічне визнання Франції республікою.
Конституція Третьої французької республіки складалась із трьох органічно поєднаних між собою законів. Згідно з законом від 25 лютого 1875 р., законодавча влада здійснюється палатою депутатів і сенатом. Нижня палата мала формуватись на основі загального виборчого права. Не мали права голосувати жінки й ті, хто жив у даній місцевості менше ніж півроку.
Діяла мажоритарна система голосування: в першому турі кандидат повинен був набрати абсолютну більшість голосів, у другому — відносну. В результаті до палати депутатів могли пройти особи, що не дістали підтримки більшості виборців округу.
До повноважень палати депутатів входило прийняття законів і державного бюджету. Уряд ніс солідарну відповідальність перед Національними зборами. У разі вотуму недовір’я він повинен був негайно піти у відставку. Часта зміна кабінетів — характерна риса політичного життя Третьої республіки у Франції. Це пояснювалось наявністю безлічі партійних фракцій, що ворогували між собою.
Закон від 24 лютого 1875 р. про організацію сенату встановив, що сенат може перетворюватись на Верховний суд над президентом, міністрами, може розглядати справи про замах на безпеку держави. Як і палата депутатів, сенат мав право законодавчої ініціативи. Обидві палати в сукупності становили парламент. Палату депутатів обирали раз на чотири роки, сенат — раз на дев’ять років. До компетенції парламенту входило: прийняття законів, обрання президента, контроль за діяльністю уряду.
Закон від 16 липня 1875 р. фіксував повноваження президента, якого обирали на об’єднаному засіданні палат таємним голосуванням на сім років, він міг бути переобраний на наступний строк. Президент мав право законодавчої ініціативи, був командуючим армією, призначав і знімав чиновників, здійснював функції глави держави. Крім того, він міг за згодою сенату розпустити палату депутатів і відкласти її засідання. Формально міністри були чиновниками президента. Вищий суд міг притягнути президента до відповідальності, але тільки за зраду.
Закони 1875 р. оформили республіканський устрій. Однак у них нічого не зазначалось про суверенітет народу, права людини й громадянина. З невеликими поправками ці закони проіснували до Другої світової війни.