85. Інкорпорація українських земель та Криму Російською імперією (1714-1795 рр.).
Інкорпорація — включення в свій склад, приєднання.
Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні і Слобожанщині зберігався козацько-старшинський адміністративно-політичний устрій. Після поділу цієї території на губернії у 1708 р., Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київської губернії, де були підпорядковані київському губернаторові.
Іван Скоропадський (1708 – 1722 рр.) після обрання його гетьманом Лівобережжя звернувся до Петра І з проханням підтвердити традиційні права і вільності Гетьманщини. Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини.
Петро І замість затвердження «Статей» видав «Решительный» указ 1709 р. – це був однобічний акт, царський наказ. Почався наступ на українську автономію.
Подальшим значним обмеженням гетьманської влади було призначення до гетьмана царського резидента, спочатку одного – стольника Ізмайлова, потім двох – стольника Протасьєва і думного дяка Вініуса. За сенаторським указом 1720 р. в Україні заборонялося друкувати ніяких книг, окрім «церковних давніх видань».
29 квітня 1722 р. Петро І видав указ про створення Малоросійської колегії з 6 офіцерів російських полків на чолі з президентом – бригадиром Степаном Вільяміновим. Колегія ставала вищим судовим і контролюючим органом краю.
Після смерті Скоропадського цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управління Павлу Полуботку (1722 – 1724 рр.).
Діяльність Полуботка обурила Петра. Він наказав заарештувати Полуботка й частину старшини, що підписала петицію до царя про вибори гетьмана. 18 грудня 1724 р. у Петропавловській фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І.
У цілому царський уряд і далі продовжував політику поступового обмеження автономії України.  Після смерті Катерини І престол перейшов до Петра II. було дозволено обрати гетьмана. Малоросійська колегія була ліквідована. Україна з відання сенату була передана в Колегію Закордонних справ.
Часткове повернення Україні її прав і свобод були нічим іншим, як тактичним відступом. новий гетьман Д. Апостол (1728 – 1734 рр.).
У 1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита нової імператриці Єлизавети – К. Розумовський (1750 – 1764 рр.). Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Крім старих традиційних обмежень у цей час з’явилася низка нових: у 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Гетьманщиною та Росією, а гетьману наказано складати фінансові звіти російському уряду; у 1761 р. Київ назавжди перейшов під пряме імперське правління.
Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Була проведена певна модернізація війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. Однак прихід до влади Катерини II кардинально змінив ситуацію. У 1764 р. було видано царський маніфест про ліквідацію гетьманства. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Малоросійську колегію, яка складалася з 4 росіян та 4 українців. Президентом колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум’янцев. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Козаки офіційно почали називатися військовими обивателями.
Уже в 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, у 1781 р. – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва – Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Тоді ж були утворені Харківське та Катеринославське намісництва. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
У 1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення замість них регулярних карабінерних полків за російським зразком. У 1783 р. було юридично оформлене кріпацтво. Катерина II в 1785 р. видала «Жалованую грамоту дворянству», згідно з якою українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством.
Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XYIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства; хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.
У Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. Російська армія здобула ряд перемог, що змусило Туреччину підписати 10 липня 1774 р., мирний договір. Вихід у Чорне море був здобутий. Російські торгові суда тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.
8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань, вся кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську». Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня.
Після ліквідації Запорізької Січі і відвоювання Чорноморського узбережжя, царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація – переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан.
На основі рескрипту Катерини II від 9 березня 1778 р. «О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни» О. Суворов за кілька днів виселив з Криму в південну Україну на береги Азовського моря 32 тис. осіб чоловічої статі – греків та вірмен.
Південна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (1770 р.), Катеринослав (1776 р.), Херсон (1778 р.), Маріуполь (1779 р.), Миколаїв (1789 р.). Розбудовувалося стародавнє поселення, назване у 1783 р. Одесою.
Визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою агресії. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою та східними країнами. Все це сприяло більш швидкому економічному розвитку України.