71. Провідні країни Тропічної та Південної Африки: від деколонізації до нині.
Після Другої світової війни 1939-1945 рр. та в 50-ті рр. XX ст. імперіалістичні держави під тиском зростаючого національно-визвольного руху були змушені визнати незалежність Лівії, Судану. Марокко, Тунісу, Гани, Гвінеї. Колишня колонія Італії Ерітрея в 1950 р. була приєднана до Ефіопії на правах автономії. Південно-Західна Африка, усупереч рішенню ООН, була анексована Південно-Африканським Союзом. Проте значна частина африканських країн ще перебувала на становищі колоній.
У 1968 р. здобули незалежність іспанські колонії Фернандо-Пота Ріо-Муні, які. об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею. Останньою з європейських держав, що на початку 70-х рр. XX ст. зберігала африканські колонії, була Португалія.
Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Августіньо Нето (1922-1979 рр.),
Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була Намібія (до 1966 р. - Південно-Західна Африка). За рішенням Ліги Націй, від 1920 р. Намібія перебувала під управлінням ПАР. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність, а С.Нуйома став її президентом та очолював державу протягом 15 років, доки його
не заступив Хіфікеп'юні ІІохамба, що здобув перемогу на президентських виборах у 2004р.
Упродовж 50—60-х рр. XX ст. у ПАР відбувалися процеси, цілком протилежні за своєю суттю до загальної тенденції деколонізації регіону. У результаті виборів 1948 р. новим керівником уряду став висуванець ліворадикальної Націоналістичної партії Данієль Малан (1948—1954 рр.), який розпочав створення системи расової сегрегації, що дістала назву апартеїд. Парламент країни прийняв низку законів, які, зокрема, забороняли
шлюб і статеві контакти між представниками різних рас. спільне проживання та спільну господарську діяльність. Для білих і чорношкірих було визначено окремий транспорт, місця публічного користування тощо.
У зовнішній політиці ПАР здійснювала політику жорсткої конфронтації із сусідніми країнами.
Розвиток країн Тропічної Африки виявився найскладнішим. На момент здобуття цими країнами незалежності більшість населення була зайнята у традиційних галузях господарства, в яких панували родоплемінні та напівфеодальні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточне підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, в чому країни Тропічної Африки досягли успіху, так це у створенні тиранічних режимів — як прорадянських, так і прозахідних. Нестабільність посилювалася ще й через штучність африканських кордонів: в Африці не виявилось однонаціональних та моноетнічних держав (крім Сомалі — але й вона поділяється на клани). Така ситуація постійно спричиняє міжетнічні конфлікти. Один із найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді. Його жертвами стали 800 тис. осіб.
Виникали конфлікти і на релігійному грунті — між християнами та мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу
Еритрею. Конфлікти часто виходили за межі державних кордонів, переростали в зіткнення між країнами
Так, у 1977 р. Сомалі пред'явила територіальні претензії до Ефіопії. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.X. Маріама в Ефіопїї який, прийшов до влади в результаті перевороту в лютому 1974 р., так і С. Барре у Сомалі.
У 80-х роках Лівія відкрито втрутилася в етнічний конфлікт у Чаді, оскільки претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої військові підрозділи. Лівійські війська зазнали поразки, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними.
Аби надалі запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги чинних кордонів, закріпленого у Статуті Організації
Африканського Єдності (ОАЄ). створеної у травні 1963 р.
Етнічна строкатість та збереження родоплемінних відносин спричинили ще одну особливість політичного життя африканських країн - трайбалізм - племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає що всі соціально-економічні відносини пов’язані з родоплемінними та етнічними, політичні партії створюються за етнічною ознакою; будь-які справи ведуться лише з одноплемінниками.
Однією з характерних рис розвитку африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному
житті. Причини цього явища — внутрішні: - незавершеність процесів формування африканського суспільства, - відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн; - залишки родоплемінних відносин; -економічна і політична залежність від розвинутих країн, - наявність таких соціальних явиш, як голод, злидні,
хвороби, неграмотність, низька політична культура.
Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються політичною та економічною нестабільністю, насиллям, низкою державних заколотів, міжетнічними протиріччями, війнами, зростанням політичної ролі армії у суспільстві, диктаторськими
методами правління, корупцією.
Влада диктатора, зазвичай, спирається на три політичні інститути: успадковану від колонізаторів державу, яка здійснює жорстке централізоване управління суспільством; однопартійну систему; збройні сили.
Правоавторитарні режими утвердилися в Заїрі, Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), Сьєрра-Леоне,Чаді, Ліберії, Руанді, лівоавторитарні – в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.
З економічного погляду порівняно успішно розвиваються Кенія, Уганда, Габон і Замбія; завдяки консультативній допомозі, наданню технічних послуг і пільгових позик із боку МВФ окреслився помітний прогрес у колишніх країнах «соціалістичної
орієнтації» - Беніні, Гані, Ефіопії, Мозамбіку.
Водночас протягом останніх 10-15 років досить чітко спостерігаються зміни на краще
і в справі миротворчості на континенті. До активу ООН і ОАЕ, окремих західних держав можна віднести успішне завершення великомасштабної операції з підтримання миру в Мозамбіку, упевнене просування процесу національного і міжрасового примирення в ПАР, стабілізацію внутрішньополітичного становища в Анголі, Ліберії та Сьєрра-Леоне, що відкрило шлях до припинення громадянських війн у цих країнах. Були
також знайдені ефективні шляхи розв'язання низки складних територіальних проблем.
Але в цілому відчутного оздоровлення атмосфери безпеки в Тропічній і Південній Африці ще не спостерігається, ситуація в багатьох конфліктних зонах і зараз залишається напруженою.